Феодалізм – це суспільно-економічний лад, для якого характерні такі риси: панування натурального господарства, особиста і поземельна залежність селян від великих і середніх землевласників, система васалітету. Даний уклад, на відміну від рабовласницької формації, характеризується позаекономічним способом примусу: поміщики за допомогою різних повинностей повністю підпорядкували собі селян, а останні, врешті-решт, втратили особисту свободу і стали кріпаками.

Зародження феодалізму

Феодальний устрій був характерний для всіх країн Західної Європи, проте саме у Франції він отримав своє остаточне оформлення. В історичній науці традиційно вважається, що тут у найбільш повному вигляді проявилися всі перераховані вище ознаки цього ладу. Феодалізм почав складатися у Франції ще за Раннього середньовіччя – у VII-VIII століттях. Останній обставині багато сприяли реформи Карла Мартела, який у 715-741 роках займав пост майордома Французького королівства та очолював адміністрацію країни. Він почав з приборкання опозиції аристократії: конфіскував у великих баронів землі і роздав їх так званій новій знаті, яку думав зробити опорою корони. При ньому оформилася система бенефіцій – довічного земельного користування в нагороду за військову службу дворян. Згодом землевласники, що розбагатіли, почали роздавати свої ділянки дрібнішим лицарям, що призвело до оформлення відносин сюзеренітету-васалітету між вищими і нижчими феодалами. До XI-XII століть власники земель домоглися права передавати свої наділи у спадок, і таким чином бенефіцій перетворився на феод. Відтепер наділи переходили з покоління в покоління, від батька до сина, зрозуміло, за умови військової служби наступника своєму сеньйору.

Землевласники та стосунки між ними

Дрібні феодали отримували від своїх сюзеренів землю, складали присягу (омаж) і обіймали володіння ділянкою за спеціально оформленими правилами (інвеститура). У Франції панував принцип «васал мого васала не мій васал». Це означало, що лицарі підпорядковувалися виключно своєму сеньйору і не мали права виконувати накази інших панів. Тому політична сила землевласника полягала не стільки в обсязі його наділу, скільки у кількості залежних від нього лицарів. Тому знать залишала собі лише деяку частину володінь, а решту роздавала в умовне тримання військовим людям. Таким чином, представники великих родів робилися «володарями у державі», тобто стали фактично незалежними від короля, лише номінально визнаючи його владу. Аристократи проводили власну політику, на свій розсуд вели військові дії, чеканили власну монету, зводили укріплення та палаци у своїх провінціях.

Відносини між землевласниками та селянами

Одночасно йшло поневолення селянського стану. Спочатку цей процес набув форми заступництва, яке надавало знатне дворянство сільському населенню. Між хліборобами і панами полягали спеціальні договори – комендації та прекарії. Перший мав на увазі отримання земельної ділянки в умовне володіння з обов’язком виконувати певні повинності на користь феодала і втрату особистої свободи. Другий тип відносин нагадував комендації, однак передбачав збереження особистої свободи селянина. Держава діяла на користь великих землевласників і вжила ряд заходів для прикріплення сільського населення до землі. У 787 році вийшов спеціальний указ, який забороняв феодалам приймати під своє заступництво тих осіб, які покинули своїх господарів без попередження і попереднього дозволу, а в 808 році селянам було наказано супроводжувати місцевого сеньйора на війну.

Остаточне встановлення феодалізму у Франції

Таким чином, феодальні відносини у Франції отримали своє юридичне оформлення. Санкція зверху узаконила усталений порядок, який на кілька століть визначив соціально-економічний розвиток держави. Аж до другої половини XVII-XVIII століть Франція залишалася аграрною країною, відстаючи від своїх сусідів, у першу чергу, Англії, що згодом призвело до серйозних потрясінь, що вилилися у революцію, але це питання – предмет окремої розмови.